Що і до чого?

На початку 50-х років XX ст. в театрах Франції почали з’являтися незвичайні вистави, виконання яких було позбавлено канонічних принципів драматичної дії, репліки суперечили одна одній, а зміст, що відтворювався на сцені, був незрозумілим глядачеві. Ці незвичайні п’єси отримали назву «театру абсурду (парадоксу)», що став одним з найбільш значних явищ театрального авангарду другої половини XX ст.

Поетика театру абсурду побудована на принципі демонстративного парадоксального вивертання структур реального світу. Одними з найяскравіших представників цього напрямку в драматургії є французькі письменники ірландського та румунського походження Семюел Беккет та Ежен Йонеско. Проте, вбачаючи в їх творах новаторські тенденції «спустошення» та зміну орієнтирів сценічного мистецтва, слід вбачати, що таким чином автори лише гіперболізують певні категорії, доводячи їх до абсурду, що, як не дивно, дає читачеві/глядачеві право обрати свій власний сенс та «кредо», які висвітлюють герої п’єс. Тому, саме поняття абсурду трактується в їхніх творах не як відсутність змісту, а зміст, що є неявним.

Семюел Беккет (1906 – 1989) та Ежен Йонеско (1909 – 1994)

Театр абсурду: витоки поняття та основна характеристика

Термін «театр абсурду» веде свій родовід із монографії англійського літературознавця Мартіна Ессліна «Театр абсурду» (1961). Під цим терміном М. Есслін об’єднав драматургів різних генерацій і літературних традицій, твори яких, на думку вченого, відзначались цілою низкою типологічних ознак (відсутність часу й місця дії, руйнування класичної схеми сюжету і композиції, ірраціоналізм, екзистенційні персонажі, абсурдні сюжетні ситуації, переважання засобів умовної образності, словесний нонсенс).

                            

                                                                Мартін Есслін

Починаючи з фундаментальної Есслінової монографії, під загальною вивіскою «театр абсурду» розглядають творчість французьких драматургів А. Адамова, С. Беккета, Б. Віана, Ж. Жене, Е. Йонеско, Р. Пенже, Ж. Тардьє, англійців Г. Пінтера і Н. Ф. Сімпсона, американських митців Дж. Гелбера, А. Копіта й Е. Олбі, іспанців Ф. Аррабаля і М. де Педроло, італійських письменників Д. Буццаті і Е. д’Ерріко, представників ФРН Г. Грасса і В. Хільдесхеймера, швейцарця М. Фріша, польських драматургів С. Мрожека і Т. Ружевича та чеха, відомого політика та дисидента В. Гавела. Слід зауважити, що есслінівський список ні в якому разі не повинен претендувати на повноту й канонічність (до цього, до речі, застерігав і сам Есслін у передмові до своєї книги).

М. Есслін підкреслював, що центральне для нової драматургії поняття абсурду не вміщується в його словникове значення «нісенітний», «недоладний», «безглуздий». Воно має глибокий морально-філософський сенс. Англійський вчений зауважував, що театр абсурду потрібно розглядати як відображення найбільш суттєвих духовних тенденцій нашого часу, відтворення стану сучасної людини, що знаходиться в розладі з природою, світом, іншими людьми, самою собою. Очевидно, що категорія абсурду приходить насамперед із філософії екзистенціалізму.У своєму есе «Міф про Сізіфа», яке вважається «програмним» у філософії абсурдизму, Альбер Камю писав, що абсурд – це «метафізичний стан людини у світі», вона народжується із зіткнення людського бажання «бути щасливим і збагнути розумність життя» з «безмовною нерозумністю світу». Камю відзначав, що людина відчуває себе «чужою» у всесвіті, вона є вигнанцем у ньому: «Розлад між людиною і життям, що її оточує, між актором і декораціями і дає, власне, почуття абсурду».

Драматургія театру парадоксу (інша назва даного напряму) – це невід’ємна частина існуючої упродовж багатьох століть літератури парадоксу. Адже в історії всесвітньої літератури від античності до наших днів можна виділити дві тенденції, дві потужні типологічні лінії. З одного боку, це зображення життя у впізнаваних, притаманних йому, «правильних», або ж ортодоксальних формах. З іншого – відтворення світу в формах деформованих, що «відхиляються» від дійсності, тобто парадоксальних. Інакше кажучи, у межах кожної історико-літературної доби, кожної національної літератури, кожного роду і жанру співіснують літератури ортодоксальна і парадоксальна. Драматургія парадоксу, будучи вплетеною в загальний потік літератури парадоксу, за кожної доби має свої конкретно-часові визначники. Так, XX сторіччя серед таких визначників має «політичні екстраваганци» Б. Шоу і «драми-параболи» Б. Брехта, «театр у театрі» Л. Піранделло і експериментальний театр ОБЕРІУ (Д. Хармс, О. Введенський та інші), «вільну драму» М. де Гельдерода і «трагічні комедії» Ф. Дюрренматта, а також, звичайно ж, «театр абсурду», який, хоча й складає своєрідне ядро драматургії парадоксу ХХ сторіччя та є її найбільш яскравим і різноманітним «одягом», являє собою лише її окреме явище.