Основні твори у жанрі

«Чекаючи на Ґодо» С. Беккета. «Можна і почекати, якщо є чого чекати»

С. Беккет з акторами

Семюел Беккет(1906-1989) – драматург, романіст, один із основоположників театру абсурду. Був секретарем Джеймса Джойса, коли допомагав письменнику працювати над романом Finnegans Wake. Брав участь у Французькому Русі Опору (був зв’язківцем та перекладачем). Починаючи з 1945 г. писав в основному французькою мовою, перекладаючи свої твори на англійську. Лауреат багатьох літературних премій, в тому числі Нобелевської в 1969 році. Літературні та філософські ідеї, що значно вплинули на світосприйняття та творчість автора, були багатовекторними. До таких письменників та філософів слід віднести Данте, Паскаля, Декарта, Віко, Шопенгауера, Джойса, Пруста та інших. Безсумнівним також є вплив філософії екзистенціалізму та її глибока ідейна близькість з творчістю автора.

Координати часу і місця дії головної п’єси Беккета «Чекаючи на Ґодо» (1952) дуже умовні: «Сільська дорога, дерево. Вечір». Так само умовні і імена героїв: Владімір (Діді), Естрагон (Гого), Поццо та Лаккі (не рахуючи хлопчика-посланця від Годо). Дорога, дерево і двоє очікують подорожніх – архетипічні образи, вони утворюють «простір невираженого сенсу », в якому розвивається дія п’єси.

Патрік Стюарт (Владімір) та Ієн Маккелен (Естрагон) в постановці п’єси Беккета. Бродвей. 2013 р.

З одного боку, перед нами постає історія двох волоцюг; з іншого боку, їх пам’ять – це історична пам’ять людства, що незмінно зберігає біль страждань. Естрагон і Владімір чують голоси тих, хто вже жили, які вже відмучилися. Але зараз вони коливаються, шепочуть, нагадують, що це і їх доля – безглузде чергування народжень і смертей, одноманітна зміна поколінь.

Вічне очікування Володимира і Естрагона організовується в однаковій послідовності кожен день: «денний репертуар» закінчено – закінчений і день, який неминуче починається все тим же нестерпним очікуванням.

«Естрагон. Я стомився. (Пауза). Пішли звідси.

Владімір. Не можна.

Естрагон. Чому?

Владімір. Чекаємо на Годо.

Естрагон. Вірно. (Пауза). Що ж робити?

Владімір. Нічого не робити».

Ігрове ставлення до реальності здійснюється за допомогою чорного гумору, що пародіює світ значень і інтерпретацій. В драмі Беккет створює гротескну фігуру мислителя-фахівця Лаккі, слуги пихатого та жорстокого Поццо; за наказом свого господаря – «Думай же! Свиня!» – той починає нести філософсько-етичну нісенітницю з посиланням на різних авторів: «Беручи до уваги екзистенцію, якою її виявляють недавно опубліковані роботи Пуансона і Ватмана про персоніфікованого Бога ква-ква – поза часом…». Щоб примусити його замовкнути, інші кидають його горілиць, б’ють ногами. Як говорить Гого, «думати – це ще не найгірше». За маскою незв’язності, лексичної недоладності ховається «порожнеча», що не має референцій з реальністю.

Діді і Гого не орієнтуються ні в часі, ні в просторі; вони не впевнені навіть у реальності власного існування. Створюється відчуття неоднозначності і сумнівності будь-якої події і фактів.

Беррі Макговерн (Владімір (Діді) та Джонні Мерфі (Естрагон (Гого) в ірландській екранізації п’єси 2001 р.

П’єсу Беккета вирізняє афористичність та своєрідний філософський світогляд героїв на життя та дійсність.

«Сльози світу суть величина постійна. Тільки-но хтось починає плакати, як інший припиняє. Так само й зі сміхом. (Заходиться реготом). Не будемо надто суворими до нашого часу, він не гірший за всі попередні. (Мовчанка). Але не будемо й надто поблажливими. (Мовчанка). І взагалі, давайте не будемо. (Мовчанка). Не викликає сумніву, що людей нині побільшало».

Беккет створює статичний світ вічного повторення, втілений в кільцевої структурі композиції: фінал п’єси збігається з її початком – все та ж сільська дорога, все ті ж дійові особи, очікують таємничого Годо. Статичність беккетівського театру – символічне втілення «вічного пекла повторення», якому надано архетипічні риси.

«….Розпластані на могилі народжують у муках. А грабар у ямі вже тихо ворушить заступом. Час — на те, щоб постаріти. Повітря просякнуте нашими зойками. (Дослухається). Але звичка — це те, що гамує. (Дивиться на Естрагона). Ось так і на мене хтось інший дивиться і думає: він спить, він не знає, хай собі спить. (Пауза)».

«Носороги» Е. Йонеско. «Я остання людина і буду нею до самого кінця! Я не здамся!»

Ежен Йонеско (1909–1994) – французький драматург румунського походження, один із засновників естетичної течії «театру абсурду», що набув світової слави. Драматург активно використовував фантастичні елементи, пародію, гротеск, сатиру, відображаючи гуманне, духовне, вічне через буденне, банальне, абсурдне, змальовуючи дивовижний і водночас жорстокий світ.

У п’єсі «Носороги», яку Е. Йонеско сам визначив як трагіфарс, розкрито проблему колективної мутації, переродження людської свідомості під впливом ідеології чи явища, здатного змінити саму сутність людської свідомості. П’єса, в основу якої покладено абсурдно-фантастичний сюжет масового перетворення людей на носорогів, проникнута критикою деіндивідуалізації, автоматизму та людської бездушності.

У першому акті абсурдну дію лише окреслено: невідомо звідки взявся носоріг і люди ховаються від нього. У другому акті ситуація ускладнюється: виникає загроза масового «оносороження». Майже реалістично описано стан людей у ході перетворення на тварин. У третій дії (кульмінація твору) абсурд сягає свого піку. Усі персонажі перетворилися на носорогів, окрім одного – Беранже, дрібного чиновника, що не позбавлений здібностей, які він зміг би в собі розвинути, якби не надмірне захоплення алкоголем і байдужість до оточуючого світу (навіть першу появу носорога в місті він сприйняв як щось звичне та не приголомшуюче). Але, як не дивно, лише цей персонаж драми залишився людиною, таким, яким був; зберіг свою людську суть, чим ствердив можливість індивіда протистояти злу, масовому «оносороженню». Фінал, розв’язка п’єси – абсурд визнано нормою, а норму – абсурдом. Внутрішній світ Беранже до кінця твору залишається розділеним: з одного боку – бажання злитися з тваринним середовищем, стати таким, як усі, з іншого – прагнення зберегти індивідуальність. Останні слова визначають кінцеву мету персонажу – зберегти свою людськість.

Вільям Сабатьє, Жан Луї Барро та Сімоне Велере в першій постановці п’єси . Театр «Одеон» (Париж). 20 січня 1960 р.

«…Шкода, я ніколи не стану носорогом, ніколи, ніколи! Я вже не можу переродитись. Я так хочу, дуже хочу, але я не можу. Я вже не можу дивитися на себе. (Повертається спиною до дзеркала). Який я бридкий! Лихо тим, хто хоче зберегти свою оригінальність! (Раптом підскакує). Ну тим гірше! Я боронитимусь проти всіх! Мій карабін, де мій карабін?! (Повертається обличчям до зображень носорогів на стіні й кричить). Проти всіх я боронитимусь! Я остання людина і буду нею до самого кінця! Я не здамся!».

Істотним в п’єсі Йонеско є соціальний підтекст твору: це життя людини і його роль в тоталітарній державі. Ідейна основа п’єси – конфлікт між людським і стадним початком. Театральний критик Мартін Есслін, розмірковуючи про п’єсу Йонеско, підкреслює, що «носоріжество – не тільки хвороба, іменована тоталітаризмом …, а й прагнення до конформізму».

«Мене вражає успіх цієї п’єси. А чи розуміють її люди так, як слід? Чи розпізнають в ній той жахливий феномен масовізації, про який я веду мову? А головне, чи всі вони є особистостями, чи всі вони володіють душею, єдиною і неповторною?» (Ежен Йонеско про свою п’єсу (Фрагмент статей).

Насправді, абсурдність описаних п’єс є лиш можливістю вибору власного сенсу. Чи дійсно очікування Годо є справою безглуздою та ніколи не скінчиться? Чи не є «Носороги» Йонеско застереженням від «втрати власного обличчя» та деперсоніфікації? Кожен читач або споглядач гри на сцені має можливість самостійно дати правильну відповідь, до якої він більш схильний.